«З Новим Роком, браття милі!» Перевірка

   Споминки про Микиту Леонтійовича Коржа
  
   1 2 3 4 5 6 7 8 9 10...->
   .......
  
   Слава не поляже;
   Не поляже, а розкаже,
   Що діялось в світі.
   Чия правда, чия кривда
   І чиї ми діти.
  
   Т.Шевченко "До Основ’яненка"
  
   = І =
  
   1827 року по весні схотілось мені подивиться на Ненаситинський поріг, а звідтіля водою по Дніпру спуститься до слобід Капулівки та Покровськоі і оглядіть ті міста, де колись були запорозькі коші. З Катеринослава поїхав я на село Михайлівку, щоб запастись там бувалим чоловічком, котрий би тямив, де провести, а де часом і розказать про те, що хоч і давно минулось, та не загинуло дощенту, бо живуть ще старі діди, що до якого часу заборонили од вікової пожоги ту святу старовину.
   У Михайлівку приїхав я ще заздалегідь. Була неділя, а чимало людей гуляло біля шинку, музика гуділа, дівчата і парубки вибивали тропака, а деякі постарше сиділи на призьбі і кругляли горілку. Тільки спитав я, де б мені заночувать, як всі загомоніли:
   – Їдьте, – кажуть, – до Микити Леонтійовича, у його ночують всі проїжджі пани.
   – А хто се Микита Леонтійович? – питаюсь.
   – Се наш старенький дід, Корж, – забубоніло весело товариство, – той, що колись був січовиком.
   – Ото ж і його садок, – озвались їнші, показуючи на лісок понад річкою, – тамечки його й дворище.
   Од’їхавши од шинку гонів зо два, з гори побачив я леваду Коржа. Просторий двір був застроєний хатами, коморами і повітками, і вся та будова, облитая ясним промінням сонця, виринала із-за темного лісу, оперезаного наоколо світлою, мов кришталь, річкою. Мій машталір, в’їхавши на двір, поминув мазанку і зупинив коней біля рубленої хати старосвітської будови, що вже літа гаразд-таки осадили її в землю. Тільки що я виліз з брички, як і Корж вийшов з хати мені назустріч. Біле, як молоко, волосся прикривало його високе чоло, з-під насуплених брів гостро поглядували карі очі, вуси були підстриженії. Вид старого з первого погляду здавався похмурим і неволив до поваги: не дуже ще й погнули його десять десятків літ. Одягнутий він був у китайчатий синій жупанок, пістрьових штанях і обутий в габелкових черевиках.
   – Здоров був, Микито Леонтійовичу! – почав я, вклонившись дідові. – Не сердься, що непрошений заїхав: всі, кого не питав, де б мені переночувать, знай до тебе направляють.
   – Так, так, – одказав Корж усміхаючись, – всі пани, спасибі їм, їдучи через наше село, не минають мене. А куди, паничу, бог несе?
   – До Ненаситця, а далі в Капулівку і Покровське, подивиться на те місце, де були колись запорозькі коші.
   – Ненаситець теперечки гарно грає, води чимало, є на що глянуть; а от де були коші і не розбереш, де що й було; забудовалось, вали поосідали і зрівнялись із землею.
   – А все ж таки, дідусю, хоч глянути на те місце, де не один вік чесне товариство, лицарі, боронили святу віру і хрещений народ од бусурмана і захистили сі степи,
   де, спасибі їм, і ми теперечки живемо.
   – Так, так; правда твоя, паничу! Хоч і ні на що подивиться, так є що згадать; частенько і сам туди їжджу; як глянеш та згадаєш, то неначе помолодшаєш. Сідай же, паничу, отутечки на ослоні: теперечки лучче надворі, ніж у хаті. А ти, – додав дід, глянувши на мого машталіра, – їдь до стайні, відпрягай коней, там тобі дадуть сіна і вівса.
   Сівши, став я розглядувать стародавню хату: такої будови не доводилось мені бачить в наших степах. Вся хата була зложена з липових квадрових брусів, гладко витесаних, а навіконники і наличники на дверях з вирізками і зарубками, – неначе мережки на рушнику.
   – А давно вже, – спитав я, – збудована ця хата?
   – Та таки подавно, – одказав старий, – сто літ, коли ще й не більш. Будував її мій хрещений батько. Яків Омелянович Качалка, що був у Січі військовим старшиною-осавулом. Це ж його і зимовик; він мені достався в спадку після покійника, бо я був у його за рідного сина; він мене по сьомому році і в Січ до себе взяв, я йому і очі закрив.
   – Звідкіля ж він тебе взяв?
   – З Нових Кодаків; туди ще мій прадід Василь Жадан виселивсь з Гетьманщини, аж з Кобеляк. У його був син Тарас Жадан. Діда я добре пам’ятаю, бо як він на старості літ осліп, то я був у нього поводарем. І батько мій, по прізвищу вже не Жадан, а Таран, так, бачите, прозвали його запорожці, дуже здоровий був, там же в Нових Кодаках жив і маявся на світі сто і п’ятнадцять літ.
   – Чим же вони промишляли?
   – Пахарством, скотиною, бджолою, рибальством і звіриними шкурами. Тоді, та ще й за моєї пам’яті, на обох сторонах Дніпра була страшенна гущина, нетрі, в котрих кишіло звіру.
   – А скільки тобі літ?
   – Народився я в 1730 році, мая 30, так оце через кілька днів без чотирьох буде сто літ. Довгенько-таки бог держить на світі! Вже буде літ трохи не сорок, як і жінка моя Параска вмерла, пошли їй, Господи, царство небесне!
   – Велика в тебе сем’я?
   – Слава Богу, чимала-таки. Було в мене сім синів і чотири дочки, деякі повмирали, а теперечки з онуками і правнуками – душ їх з двадцятеро буде. Теперечки вони в мене і хазяїнують, і клопочуться; я знаю тільки мою пасіку, та й того добре не догляну: старий, нездужаювже, преклоняюся к землі, од нея же взят бих, і явє уже єсть, яко скоро в ню подобаєт мі возвратиться... От воно що!
   – Так ти, діду, все знаєш, що тут діялось, як і край цей заселився?
   – Як не знать! Все діялось на моїх очах: і кіш зруйнували, і Катеринослав будували, як і цариця шествувала по нашій Україні, як і Михайлівка населилась; бо я був тутечка осадчим і повіреним од громади за землі.
   – Будь ласкав, діду, розкажи що-небудь, адже ж як твої уста склепляться навіки, то твоє слово ще житиме на світі: на старості і я буду розказувать, що од тебе чув, згадаємо старовину та й тебе з нею.
   – Добре, паничу, розкажу, – сказав Корж вставаючи, – а теперечки вечір теплий, проходимось трохи, я тобі покажу мій садок і пасіку.
  
   1 2 3 4 5 6 7 8 9 10...->